Чи справді всі громадяни СРСР були рівними та мали однакові права? Є важливий нюанс

Жили бідно, але ніхто нікому не заздрив, бо бідними були ВСІ

Радянський Союз проголошував себе пролетарською країною, а турбота про всіх трудящих декларувалася як основний обов'язок держави: "Від кожного за здібностями, кожному за потребами". Чи означало це, що всі жили безбідно і в рівних умовах? Аж ніяк. Єдиним у чому абсолютна більшість жителів безкрайого СРСР були рівні — безправ'я та бідність.

В першу чергу існував колосальний розрив між "партійними" та "звичайними" громадянами. До речі, останніми були далеко не всі, адже, більшу частину історії радянської країни, мешканці села не вважалися її громадянами, бо не мали паспортів. Документ їм просто не видавали, "нє положено".

Та повернімося до членів партії та звичайних людей. Партійна еліта складалася з комуністів, які займали ключові позиції у всіх сферах життя СРСР. Члени партії мали право на безкоштовне обслуговування здоров'я у найкращих клініках країни, на харчування в особливих їдальнях та кафетеріях, заброньованих виключно для членів партії. Вони також могли користуватися знижками на товари та послуги, відвідувати ексклюзивні клуби та лекторії.

Всього цього, звісно, були позбавлені звичайні громадяни СРСР, які стояли в кілометрових чергах за легендарною ковбасою і харчувалися у радянських столовках, де годували тим, що зараз, у сучасному світі, навряд чи хтось би захотів з'їсти.

Однак, подібні відмінності існували не лише між партійними та пересічними людьми. Так, наприклад, існував розрив у рівні життя між працівниками промисловості, яка в СРСР вважалася пріоритетною, та інших сфер: транспорту, торгівлі чи обслуговування. Аналогічна ситуація прослідковувалася між трудящими європейської частини країни та якогось далеко Зауралля, великих міст та маленьких населених пунктів.

Не забуваємо і про те, що житло в СРСР якщо і роздавали, то діставалося воно здебільшого держслужбовцям — лікарям, військовим, вчителям або працівникам заводів. При цьому, стояти в черзі можна було десятиліттями, так само як і за земельними ділянками та автомобілями. Не варто забувати й про те, що отриману в "дар" від держави квартиру не можна було ні продати, ні залишити у спадок, тобто житло людям не належало.

Та й у системі розподілу квартир було чимало несправедливостей. У сімей керівників могло бути по дві-три квартири, тоді як рядові співробітники стояли у черзі на житло по 20-30 років.

Окремо варто згадати про "права" селян та працівників колгоспів. Річ у тому, що більшу частину історії радянської країни у них взагалі не було паспортів. Виняток становили лише жителі близьких до великих міст областей. не маючи паспорта, жителі сіл, фактично, не вважалися громадянами. Без документа вони не мали права на свободу пересування. Щоб виїхати з села потрібно було отримати тимчасовий паспорт — зробити це було ой, як не легко.

Йдеться про мільйони радянських людей: станом на 1970 рік у СРСР сільське населення становило близько 105.7 млн осіб. Селянам, які становили майже 40 відсотків населення країни, вперше дозволили видавати паспорти лише 28 серпня 1974 року. До цього вони понад 50 років, з самого моменту утворення країни, були фактично кріпаками.

У колгоспи людей автоматично записували у 16 років і вони не могли нікуди поїхати без довідки від колгоспного начальства. Порушників карали штрафом чи тюремним терміном.

Нагадаємо, раніше "Телеграф" писав про те, як виживали люди похилого віку в Радянському Союзі. Якою була пенсія і кому в ті часи було добре читайте в нашому матеріалі.