Не лише засудження сусідів: як у СРСР "карали" за розлучення

Розлучення було під негласною "забороною" понад 20 років

Через те, що в СРСР мало не примушували заводити сім’ю та народжувати дітей, розлучитися було вкрай складно. Щоб отримати довгоочікувану свободу, потрібно було дорого заплатити: спочатку витерпіти допити та засудження з боку суспільства, а потім дочекатися схвалення суду.

Але так було не завжди. На порталі "Flacon" розповіли, чому в СРСР було не заведено розлучатися і як у результаті людям вдавалося розірвати шлюб.

Перший радянський сімейний кодекс 1918 був досить ліберальним за нинішніми мірками: чоловіки й жінки мали рівні права, жінка після заміжжя могла залишити своє прізвище, жити окремо від чоловіка, розпоряджатися своїми доходами на власний розсуд, а у разі розлучення однаково претендувати на спільно нажите майно.

Але у 30-ті роки все кардинально змінилося. Радянська влада почала просувати інститут сім’ї, тобто шлюби намагалися максимально зберігати. Розлучення стало скрутним процесом — треба було пройти допит у прокуратурі, партії, а потім навіть давалося оголошення в газету про те, що Петро Іванов чи Лідія Смирнова хоче зруйнувати сім’ю. Такі утиски тривали до 1965 року.

У 1940 році року вийшов Указ Президії ВР СРСР про збільшення розміру фінансової допомоги багатодітним, одиноким матерям або матерям-героїням. Тепер щоб сім’я підтвердила свою легітимність, потрібно було всім її членам реєструватися в держоргані. Через це в СРСР стало з’являтися багато осередків суспільства, які мали виключно меркантильні цілі.

Щоб розірвати шлюб радянські люди мали звернутися до суду з обґрунтуванням, чому вони хочуть розлучитися. Суд першої інстанції всіляко намагався вплинути на подружжя, щоб вони зберегли сім’ю. Якщо суду це не вдавалося, то ініціатор розлучення мав звертатися до вищої інстанції. У 1942 році процедуру спростили, дозволивши безперешкодно розлучатися в кількох випадках:

• якщо чоловік (дружина) страждав (ла) на психічну хворобу;
• якщо чоловік (дружина) засуджений (на) більш ніж на три роки в’язниці.

В інших випадках необхідно було помучитися. Якщо чоловік і дружина хотіли ділити майно та дітей, то тоді в процес вступала прокуратура — подружжя та свідків допитували. Крім того, сімейні справи нерідко виносилися на громадські збори, де парткоми та місткоми намагалися натиснути на ініціатора розлучення, шантажем та маніпуляціями змусити його залишитися в сім’ї й навіть відчитували перед колективом. Додатковими важелями тиску були позбавлення премії та виключення із партії.

А обов’язковим пунктом розірвання шлюбу було оголошення в газету, тому сусіди, друзі та інша громадськість дуже швидко дізнавалися про це і, звісно, засуджували. Як правило, причинами розлучення був чоловік або дружина, які п’ють, фізичне насильство, зрада. Влада вважала, що публічне приниження змусить ініціатора розлучення відмовитися від цього і залишитися в сім’ї, щоб "не виносити сміття з хати".

Влада дала суду жорстку установку — "не задовольняти безвідповідальні заяви про розлучення". Як правило, система залишалася на боці жінки, тоді як просити про розлучення найчастіше приходили чоловіки.

Ще одна причина, через яку розлучення були не популярні в СРСР — це вартість процедури. 1936 року розлучення коштувало 100–200 рублів, а 1944-го — вже 500–2000 рублів. Для тих часів це була колосальна сума при зарплаті 230-300 рублів на місяць. Враховуючи всі ці фактори, багато сімей були змушені все життя жити разом, хоча чоловік і дружина вже не любили одне одного.

У 1965 році процедуру розлучення спростили. Громадські приниження на кшталт оголошень у газеті та допитів у прокуратурі скасували, а самі розлучення дозволили у несудовому порядку. Після цього почалася так звана "епідемія розлучень" — з 1965 по 1966 роки їх збільшилося вдвічі з 350 тисяч до 646 тисяч.

Раніше "Телеграф" розповідав про те, з ким не можна було створити сім’ю в СРСР. Радянська влада засуджувала і навіть забороняла шлюби з деякими категоріями людей.